У Стародавньому Римі кров загиблих гладіаторів вважали засобом проти епілепсії та радили пити її ще теплою одразу після смерті бійця. Після заборони гладіаторських боїв цю практику не припинили — кров почали брати у страчених через обезголовлення злочинців.
Свідчення про використання людської крові для лікування епілепсії відомі не лише з Риму. Подібні практики існували також у Стародавній Греції, Єгипті та Месопотамії, однак саме римляни наділяли особливими властивостями кров воїнів, які гинули на арені.
Одна з найдавніших відомих письмових згадок про такий спосіб лікування датується приблизно 40 роком нашої ери. Людям з епілепсією радили пити ще теплу кров безпосередньо з рани загиблого гладіатора.
Згодом з’являлися й інші варіанти цієї практики. В одних випадках пропонували щодня вживати кілька ложок крові, в інших особливе значення надавали тому, щоб випити її відразу після смерті бійця.
У VI столітті описували ще складніший спосіб. Тканину просочували кров’ю гладіатора, потім спалювали, а отриманий попіл змішували з вином і давали хворій людині.
Тодішні лікарі могли стверджувати, що кілька таких доз здатні припинити напади. Наукового підтвердження ефективності подібного лікування не існувало.
Історик медицини Фердинанд Пітер Муг пов’язує тривалу популярність практики з магічним мисленням. Гладіатори мали у римській культурі особливий символічний статус, а їхня насильницька смерть могла сприйматися як джерело особливої сили.
На ранніх етапах гладіаторські бої були пов’язані з релігійними обрядами. Згодом ця складова змінилася, однак уявлення про особливу силу крові загиблих бійців продовжувало існувати.
Дослідники також допускають, що віру в таке «лікування» могла підтримувати природна зміна перебігу епілепсії. Деякі форми захворювання, які проявляються у дитячому віці, з часом можуть слабшати або зникати, що в давнину могли помилково пов’язувати з вживанням крові.
Коли приблизно 400 року нашої ери гладіаторські бої в Римській імперії заборонили, джерело крові зникло. Тоді для лікування епілепсії почали використовувати кров злочинців, яких страчували через обезголовлення.
Муг звертає увагу, що значення мав і сам спосіб страти. Після обезголовлення кров можна було легко зібрати безпосередньо з рани, тоді як після повішення для цього довелося б додатково розрізати тіло.
У багатьох культурах пошкодження тіла померлого після смерті вважалося неприйнятним. Тому кров обезголовлених могла сприйматися як зручніша та символічно прийнятніша заміна крові гладіаторів.
Віра у лікувальні властивості людської крові зберігалася ще багато століть. Кров страчених продовжували використовувати проти епілепсії аж до появи протиепілептичних препаратів у XX столітті.
🌟 Читайте «Експерт» у своєму смартфоні — додайте нас в Google Discover
